про нас|RSS
Увійти
Ми у Facebook Ми у Facebook

 

КультОгляд
З днем народження, книго!

Центральна весняна подія культурного життя Дніпропетровщини — вийшла нова книга про славну Петриківку! Ось її вихідні дані: Бєлоусов Є. В. Петриківка — перлина України: ІМА-прес, Дніпропетровськ, 2014.-5000 примірників. 160 сторінок з ілюстраціями.

Новий твір відомого українського письменника цікаво і популярно розповідає про витоки та сьогодення всесвітньо відомого петриківського розпису. Книга розрахована на широке коло читачів.

Вийшла нова книга дніпропетровської письменниці Ольги Кай «Загадать желание»

Світ, сповнений дива, в якому ще живуть русалки, мавки та лісовики, а в небі можна побачити вогняного змія. Світ, в якому дружба перевіряється ревнощами та заздрістю, а скріплюється кров’ю та битвою пліч-о-пліч. Вірність стає найдорожчим скарбом, а любов — неочікуваною нагородою. Цей світ поступово руйнується, переплітаючись з нашим світом, стикаючись із невідомим та байдужим злом. Шириться пустка, виростають чорні скелі замість зниклих міст. Рівновагу порушено, і вже не має значення, хто поклав останній камінець на терези…

Вертеп як засіб проти «святкових буднів»

6 січня на ж/м Ювілейному та 14 січня на Європейському майдані в Дніпропетровську відбулися різдвяні вертепні вистави, організовані співробітниками Інституту суспільних досліджень. У вертепі взяли участь непрофесійні актори — звичайні люди, вбрані в самостійно виготовлені костюми: Діви Марії з немовлям, Янгола, чортів, царя Ірода, Смерті, козаків, Турка, Селянина та ін. Музичну частину святкової вистави підготував дніпропетровський гурт мандрівних дяків «Вертеп».

Міні-виставка художника Івана Труша до Дня Соборності України

До Дня Соборності і Свободи України у Дніпропетровському художньому музеї виставили три картини українського художника-імпресіоніста Івана Труша, який усе своє життя присвятив розвитку українського національного мистецтва.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаДруг читача
      ДРУГ ЧИТАЧА      
Збірка казок «Великий Луг над Дніпром»

Збірка казок «Великий Луг над Дніпром»

Вийшла збірка авторських казок та легенд Нижньої Наддніпрянщини Еліни Заржицької «Великий Луг над Дніпром», яка переносить нас у яскравий фантастичний світ.

Сучасна казкарка свідомо обирає місцем події для своїх оповідок саме рідний край — локалізуючи події берегами Дніпра, Великим Лугом, околицями Січеслава — Катеринослава, кидаючи залюблений погляд у бік річок Сули й Сури, Вовчої й Орелі… Читаєш ці небувалі, фантастичні й захопливі історії й відчуваєш, що до неба — рукою подати, що таки справді жили й були у наших краях баби Джоли, які перетворилися на комах; що той чумак, який знав так багато пісень, таки й досі виспівує їх на Чумацькому Шляху на Небі, яке так любить Землю…

Чому Сура Мокра

Коли матінка Земля була молодою і полюбляла танцювати серед зелених лук, а батько Небо вечорами сидів на самому краєчку світу та палив свою улюблену люльку з вишневого дерева, жив серед вільних просторів безкраїх степів богатир Славута.
              Не мав Славута жодної вади від голови й до самих ніг. Зростом високий, плечима широкий, лицем гарний, а вже силу у руках мав величезну! Покладе, бува, руку на дуб столітній — зігнеться дуб. Чхне — три супруги волів* через хату перелітають, а ногою тупне — ставок з’явиться.
       А треба тобі сказати, любий друже, що жив Славута у ті давні часи, коли усі мирно жили — і птахи, і люди, і тварини, бо шанували Землю і Небо, Вогонь, Воду і Вітер і не хотіли їх прогнівити. От люди і знаходили собі справу до душі: хто у лісі жив — на лови ходили або видовбували собі борті** для бджіл; а серед тих, хто по степах, було поширене хліборобство.
       Тож управлявся Славута ріллею та засаджував вільні простори деревами й кущами, для усіх живих істот корисними — дубами та липами, горобиною та яблунями, тереном та малиною. Мріяв Славута увесь степ безкраїй на квітучий сад перетворити. І зробив уже багато, бо не один працював. Допомагали йому двадцятеро синів та дочок: Друть і Сож, Березина і Сула, Прип’ять і Ворскла, Ірпінь і Рось, Оріль і Самара, Тясмин і Трубіж, Базавлук і Конка, Інгулець і Десна, Тетерев і Псьол, Ведрич і Воп та найменша, найулюбленіша донька — Сура.
       Сура була така ніжна і тендітна, що батько забороняв їй виконувати важку роботу. Але Сура була дівчина працелюбна, тому робила те, на що сил вистачало — висівала у степу насіння лікувальних трав і гарних різнобарвних квітів. Хоча й далеко заходила дівчина у степ, батько за неї не хвилювався, бо всюди супроводжував Суру старий мудрий крук.
       Минав час, діти виростали, знаходили собі пару та й відселювалися все далі й далі від батькової хати — щоб і на пустих місцях дерева насаджувати, сади розводити. Потім настала й така година, коли разом із батьком залишилася тільки найменша, найулюбленіша донька — Сура. То й крук, звичайно, з нею. Діти з родинами часто-густо відвідували рідну оселю... Та одна справа у гості навідуватися, а інша жити одним життям.
       У просторій спустілій хаті оселилися скрипи й стуки, шурхіт і шебуршіння. Але Славута не сумував. Попестить довгі дівочі коси, подивиться ніжно у прозорі зелені очі й скаже: "Нічого, донечко, ось скоро приведеш сюди чоловіка, народиш мені онуків, і знову завирує життя у нашій оселі". "Коли то ще буде, — посміхається Сура. — А поки мені і з вами, таточку, не сумно". "Крра, — підтверджує крук, — нам і втррьох гаррно".
       Якось навесні завітала до Славути матінка Земля — помилуватися квітучим яблуневим садом, що зростав на Славутиному дворищі. Не пізнали її батько з донькою, бо була вона у вигляді старенької бабусі, сивої та зморшкуватої, схожої на віщунку. Та все одно зустріли гостинно, перепочити запропонували, потім ще й пригостили кашею з молоком, сиром, яйцями, коржиками, киселем і медвяною ситтю***.
       Скуштувала стара смачних страв, розхвалила молоду господиню й запропонувала: "А чи не бажаєш ти, дівонько-голубонько, долю свою дізнатися? Я на цих справах добре знаюся".
       У Сури очі загорілися: "Усю правду відкриєте, бабуню?" Ну, стара й запевнила, що нічого не приховає: ні ім’я нареченого, ні скільки діточок у пари народиться. Зашарілася Сура, але простягнула бабці подарунок батьків — каблучку, яку змалку носила. Стара ще таріль із водою попросила, опустила туди каблучку, наказала дівчині тричі дихнути на воду, і очі у середину каблучки втупила.
       І сталося диво: закипіла вода, а потім перетворила на вогонь. Той миттєво спалахнув і вгас. Знову у тарелі вода з’явилася, тільки сіра, мутна. Почувся стогін, і вода змерзла, суцільним льодовим панциром вкрилася. Знову стогін почувся, таріль навпіл розкололася, а лід на скалки розсипався.
       Зблідла стара, лицем посуворішала й каже: "Вибачайте, добрі хазяї. Нічого не бачила, нічого не знаю, а тільки, коли у дівчини вогонь у серці запалає, не дозволяй їй, добродію, гуляти під дощем". Вклонилася низенько і мерщій із хати. Тільки її й бачили.
       Розплакалася Сура, бо здалося їй, що, наче голка у серце встромилася й там застрягла. Ниє, ниє, аж раптом штрикне й відпустить, потім знову: ниє, ниє, штрикне і відпустить... Розсердився Славута на бабу, що любу донечку засмутила, хотів стару повернути, але потім роздумав.
       Почав Суру заспокоювати: "Не плач, рідна, сльози не рони. Це, мабуть, людина зла була, заздрісна. Не бери до душі, не рви серденька!" А тут і крук на плече до дівчини всівся (де він під час ворожіння був — хтозна) і кряче: "Не сумуй, кра-краса, очиці протрри, у степ піди, квіточок нарррви, віночок сплети, себе прикррась, буде нам рррадість!" Не витримала Сура, розсміялася від слів мудрого крука. Славута зітхнув полегшено й пішов у справах.
       За декілька днів хазяї про стару й забули, бо навесні у гарного господаря справ у саду багато: там зрізати, там підв’язати, там прибрати, а там і нові клумби порозбивати, насіннячко насіяти. Люди не згадували, але старий крук іноді задумливо поглядав на світле личко Сури, що невідомо чому сяяло, наче вранішнє сонечко.
       З якогось-то часу частенько почала Сура у лісі гуляти. Ледь не щодня чулося: "Таточку, я до лісу сходжу. Під старою ялинкою їжачиха двох їжачат привела, таких смішних! Я з ними пограюся", або: "Таточку, у білки в дуплі білченята плачуть, коли матері довго немає. Піду їх розважити", або ще щось. Йде, а крука із собою не бере.
       "Що за диво? — розмірковує батько. — Досі все по сонечку бігала, а тепер їй прохолода й тінь лісова до вподоби. Що б це значило? Хоча, нехай ходить. Он, як за цю весну розквітла. Може, восени сватів дочекаюся". Сура ж і справді, розквітла, наче троянда, така ж чудова, ніжна, тріпотлива. В очах радість, на вустах пісня. Якось підійшла до батька, обняла за шию, на грудях личко сховала і шепоче:
        — Хочу тобі, таточку, зізнатися. До лісу я не гуляти ходжу. Я там з молодим бортником зустрічаюся. Ой же ж гарний хлопець. Такий красень, у роботі спритний. І як він своїх бджілок любить, як за ними вболіває! І я йому до душі. Він завжди мене кличе, коли борті нові ставить. Я йому допомагаю: де які квіти ростуть, розказую, де дерева рясніше квітнуть, а де на галявинах бур’янів багато.
       Поцілував Славута русу голівоньку, щастя побажав і поцікавився, коли сватів парубок засилати бажає. "Не знаю, — донька відповідає, — ми про це ще не говорили".
       Вирішив Славута, що не буде у справи закоханих втручатися; молоді ще, нехай гуляють. Попестив донечку й знову до роботи став. За роботою й не помітив, як літо пролетіло, осінь наступила. Листя на деревах пожовтіло й почервоніло, відійшли останні квіти, птахи у вирій зібралися, сонечко вже не так щедро посилало землі свої теплі посмішки.
       З’явилися сірі хмари. Вони тулилися одна до одної, наче вівці в отарі, й своїми пухкими тілами огортали сонце суцільною пеленою, такою щільною, що жоден тоненький золотий пальчик не міг пробитися скрізь неї. Усе живе готувалося до сну, навіть люди сміялися не так голосно, не так радісно, рідше можна було почути дівочий спів.
       Побачив Славута, що й Сура примовкла, з лиця спала. Вгасли сяючі зелені очі, прозорі, наче вода у лісовому озері, а рум’яні щічки наче мукою притрусило. Та й не співала вже вона веселих пісень, хіба що сумні, жалісні.
       Не втерпів Славута, питає: "Чи здорова ти, донечко?" Вона: "Здорова, таточку". І прожогом з хати вискочила. Славута за нею: "Повернися!", а її вже і слід прочах.
       Він туди-сюди, аж зникла дівчина. Побіг до лісу, шукав там — немає. Намагався борті знайти, щоб у парубка спитатися — теж не бачить ніде тих бортей. "Що за диво?" — міркує.
       У цей час налетів Вітер, почав дерева хитати, останнє листя з гілок зривати. Намагається заліпити очі Славуті та ще й у вуха реве: стр-р-р! др-р-р! "Невже це він мене звинувачує? — схопився за голову Славута. — Невже старим дурнем обзиває? Мабуть, дійсно, винен я перед дочкою. Не застеріг, не попередив".
       А Вітер не вгаває. Нагнав чорні хмари, смерчами огородив і почав сікти нагайкою. Задрижали хмари, скупчилися, між собою переплуталися, чорною периною стали. Скочив Вітер на перину, раз підстрибнув, другий. Здається, легкий, а виходить, що ні — важелезний. Хмари під його вагою одразу схудли, гіркими сльозами заплакали, дощем пролилися.
       Впали холодні краплі на лоба Славути, обличчя змочили, по шиї скотилися, по плечах могутніх, розтеклися по грудях і льодяним списом душу роз’ятрили. Згадав він слова старої віщунки: "Нічого не бачила, нічого не знаю, а тільки, коли у дівчини вогонь у серці запалає, не дозволяй їй, добродію, гуляти під дощем".
       Кинувся Славута до хати, бачить крук у калюжі сидить. Придивився, а то не вода, то сльози крукові. Схопив Славута крука, на подвір’я виніс, у повітря підкинув. "Лети, — просить, — шукай Суру!" Той крилами забив і швиденько до лісу полетів.
       Чекає батько, чекає, всидіти не може, вже й стежку глибоку протоптав від воріт до оселі. Він вже й губи собі до крові покусав, сорочку роздер на грудях — усе чекає. Потім кричати надумав; так кричав, аж захрип. А доньки немає! "Ну, — вихриплює, — круче, тільки повернися без Сури, скручу тобі в'язи!"
       Тільки вимовив, як захлопали крила. Піднімає голову — крук на гілку всістися намагається, а сил не вистачає, то і впав ледь не на голову Славуті. Підхопив його Славута, аж чує: хвіртка скрипнула. Він туди, бачить: донечка, Сура. Мокра, як хлющ, а жаром від неї, наче з пічки, несе. І не біла вже, а майже прозора, тільки очі зеленим полум’ям горять.
       Схопив її Славута, у дім повів. Вона йде, наче сліпа, не за камінці, за піщинки спотикається. Завів до подниці****, всадив, почав втішати: "Не побивайся так, серденько, все владнається, все добре буде!" А вона дрижить, як у лихоманці, відповідає мертвим голосом:
        — Яке добро? Він мене обманював, а не кохав! Не кохав! Солодкими словами очі замулив, я й повірила. А йому від мене тільки знання потрібні були! Покинув, і слова не сказав. Коли ж я його знайшла, в очі подивитися побажала, він і зізнався, що ніколи я йому не подобалася, що має за наречену не травиночку тендітну, а міцну гілляку — підмогу та опору, яка разом із ним працюватиме. А я йому ні до чого. Як квітка — зірвав, помилувався, а коли зів’яне — без жалю викинув. Ой, таточку! Що робити? Не хочу я жити, ой, не хочу!
       Скочила — і на подвір’я вибігла. Славута за нею. Встиг-таки спіймати, схопив, до серця притис: "Ой, яка ж ти мокра, донечко. Пішли, треба перевдягтися, бо захворієш. Я тобі молока гарячого з медом наллю, ти вип’єш, потім поспиш, згодом забудеш того зрадника клятого".
       А Сура б’ється в його обіймах, наче пташечка. "Не хочу, — стогне, — жити! Не хочу! Ой, чи то б Вода мене забрала, чи Вогонь зжер!" Тільки вимовила, як краплі дощу почали зливатися в одну величезну краплю, а та крізь землю не просякає, а розтікається подвір’ям, зростає, вже й не крапля, а стовп прозорий. І виходить з того стовпа дівчина, ніжна і тендітна, лице в лице з Сурою. Руку до неї простягає, сестрою називає і до себе у гості запрошує. "Ти, — дзюркотить, — до мене потрапити хотіла? Ну, ось і я. Що ж, підеш до мого палацу? Станеш сестрою названою?"
       Сура й роздумувати не стала. Одразу погодилась. Славута ж без доньки залишатися відмовився. Вклонився Воді, присягнувся їй служити вірою і правдою. Вода, звичайно ж, погодилася. Їй розумні помічники завжди потрібні.
       Змахнула вона рукавом прозорим, діамантами безцінними прикрашеним, кришталем оздобленим, і розтеклися батько з донькою річками по вільних просторах безкрайого степу. Славута стрімкою й могутньою, а Сура — невеличкою, тихою та прозорою. Тільки скучив батько за донечкою любою, до себе покликав. Задзвеніла Сура, до батька потягнулася. Так і залишилися поруч — богатир Славута і його донька.
       З часом помітили люди, що літає на річечкою крук старий і все кряче, наче кличе когось. Потім хтось дослухався, почув, що крук чи не останні слова Славути повторює: "Ой, яка ж ти мокра, донечко. Яка ж ти мокра, Сура!" Так і прозвали люди Суру Мокрою.

Ти, мій любий друже, хочеш дізнатися, де діти Славути, ті двадцятеро синів та дочок: Друть і Сож, Березина і Сула, Прип’ять і Ворскла, Ірпінь і Рось, Оріль і Самара, Тясмин і Трубіж, Базавлук і Конка, Інгулець і Десна, Тетерев і Псьол, Ведрич і Воп? Теж до Води на службу стали, бо вирішили батькові допомагати, степ напувати, землю зрошувати, щоб буяли сади і розквітали квіти по всій землі українській. А вдячні люди у піснях та думах їх прославляють, добром згадують.

Еліна Заржицька
_______________________________________________
       * Супруга волів — пара волів.
       ** Борті — видовбані колоди або лісові дупла.
       *** Медвяна сить — мед, розведений водою.
       **** Подниця — долішня кімната; тут була піч, і цією кімнатою користувалися зимою.

«Експедиція XXI» NEWS

Додати відгук:

Ваш відгук: (не більш як 3500 символів. Залишилось: 3500)