про нас|RSS
Увійти
Ми у Facebook Ми у Facebook

 

КультОгляд
З днем народження, книго!

Центральна весняна подія культурного життя Дніпропетровщини — вийшла нова книга про славну Петриківку! Ось її вихідні дані: Бєлоусов Є. В. Петриківка — перлина України: ІМА-прес, Дніпропетровськ, 2014.-5000 примірників. 160 сторінок з ілюстраціями.

Новий твір відомого українського письменника цікаво і популярно розповідає про витоки та сьогодення всесвітньо відомого петриківського розпису. Книга розрахована на широке коло читачів.

Вийшла нова книга дніпропетровської письменниці Ольги Кай «Загадать желание»

Світ, сповнений дива, в якому ще живуть русалки, мавки та лісовики, а в небі можна побачити вогняного змія. Світ, в якому дружба перевіряється ревнощами та заздрістю, а скріплюється кров’ю та битвою пліч-о-пліч. Вірність стає найдорожчим скарбом, а любов — неочікуваною нагородою. Цей світ поступово руйнується, переплітаючись з нашим світом, стикаючись із невідомим та байдужим злом. Шириться пустка, виростають чорні скелі замість зниклих міст. Рівновагу порушено, і вже не має значення, хто поклав останній камінець на терези…

Вертеп як засіб проти «святкових буднів»

6 січня на ж/м Ювілейному та 14 січня на Європейському майдані в Дніпропетровську відбулися різдвяні вертепні вистави, організовані співробітниками Інституту суспільних досліджень. У вертепі взяли участь непрофесійні актори — звичайні люди, вбрані в самостійно виготовлені костюми: Діви Марії з немовлям, Янгола, чортів, царя Ірода, Смерті, козаків, Турка, Селянина та ін. Музичну частину святкової вистави підготував дніпропетровський гурт мандрівних дяків «Вертеп».

Міні-виставка художника Івана Труша до Дня Соборності України

До Дня Соборності і Свободи України у Дніпропетровському художньому музеї виставили три картини українського художника-імпресіоніста Івана Труша, який усе своє життя присвятив розвитку українського національного мистецтва.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаОсобиста думка
      ОСОБИСТА ДУМКА      
Непричесані думки «з тої сторони»

Непричесані думки «з тої сторони»
Історичні спостереження та деякі роздуми про Крим «з тої сторони»

Мешканці Керчі, прямуючи до поромної переправи, щоб переправитися на Кубань, зазвичай кажуть, що їдуть «на ту сторону». Пором долає 4,5 кілометри між Порт-Кримом і Порт-Кавказом за 20 хвилин, хоча подорож може тривати від кількох годин до доби — якщо раніше потрібно було пройти два митних і прикордонних контролі (український та російський), то зараз, схоже, ситуація ще гірша — за умов припинення зв’язків Криму з материковою Україною пором, по суті, лишається єдиним засобом доставки в Крим російських товарів і громадян (окрім аеропорту Сімферополя). При цьому прикордонний контроль на кубанському боці наразі не відмінено.

Цікаво, що впродовж багатьох сторіч Таманський півострів більше тяжів до Криму, ніж до Кавказу. Однак зверніть увагу: саме Тамань тяжіла до Криму, у той час як Кавказ міг належати іншим державам.

Ще в античні часи разом із Східним Кримом Тамань входила до давньогрецького Боспорського царства; у середні віки — до давньоруського Тмутараканського князівства. Починаючи з XVI ст. ці землі увійшли до складу Кримського ханства. Вважають, що саме завдяки зусиллям кримських ханів серед кубанських адигів (черкесів) почав розповсюджуватись іслам. А представники однієї з гілок ханського дому Гіреїв навіть поселились поміж черкесів, асимілювалися з ними та стали на чолі адизького племені бжедугів. Із їхнього середовища вийшло кілька видатних адизьких діячів, наприклад, письменник, історик та етнограф Султан Хан-Гірей (1808–1842).

В радянські часи в Керч, а не в Анапу чи Краснодар, їздила на навчання таманська молодь, а бабусі зі станиць Темрюцького району (географічно відповідає Таманському півострову) возили на керченський базар свої овочі-фрукти на продаж. Постачання Керчі як міста-героя в роки тотального дефіциту було набагато кращим за постачання Кубані, тож мешканці Тамані середнього та старшого віку згадують, що їздили туди попити пива, а також «за ковбасою». Їхали на катерах, проїзд коштував копійки. У припиненні цього сполучення мешканці Тамані зазвичай звинувачували розвал Союзу (а точніше — Україну), забуваючи, що припинення місцевих авіа- та морських сполучень і стрімке зростання цін на транспорт мали місце повсюди на початку 1990-х. І зараз ціноутворення на поромну переправу дивне: якщо пасажирський квиток коштує десь 200 рублів (50 гривень), то за перевезення легкового авто треба платити до 1,5 тисячі рублів, залежно від довжини. Причому після «приєднання» Криму, коли статус поромної переправи з міжнародного змінився на внутрішньоросійський, вартість квитків тільки зросла. Після анексії Криму одразу ж заговорили про необхідність відкриття морських маршрутів між Кубанню та Кримом, з Анапи в Керч (морем близько 70 км) вийшов у пробний рейс корабель — однак радіти передчасно: оголошена ціна — 1000 рублів, час у дорозі — три години. Порахуйте: сім’я з чотирьох чоловік на дорогу туди-назад має заплатити 8 тис. рублів (2000 гривень)!

Де в Росії дивилися українське телебачення

Ще донедавна (до відключення українських телеканалів у Криму) в Тамані на звичайну антену можна було приймати з десяток українських каналів і лише одну російську. Ось і в пору безкінечних серій «Санта-Барбари» цікаво було спостерігати, як таманська дітвора, гуляючи вулицею, цитує діалоги героїв по-українському. Тамтешня районна газета щотижня друкувала програму «1+1» — спочатку її подавали навіть українською мовою, пояснюючи, що так їм висилала дирекція телеканалу, і що «і так усе зрозуміло». Кримський татарин Осман, мешканець станиці Тамань, розповідав: «Багато українських каналів російськомовні, та й українську мову я вже розумію. Дуже хороші там фільми показують». А мешканка селища Сінного Тетяна каже, що тут проживає багато людей родом з України, і, переглядаючи українські телеканали, вони мовби продовжували жити життям своєї батьківщини.

Фото зі ст. Старотитарівськоїм

Фото зі ст. Старотитарівської.

Проте чим далі вглиб Краснодарського краю, тим меншою популярністю користується українське телебачення. Причин цьому кілька — і своїх, російських, каналів удосталь, і мова незрозуміла (хоч і, як на багатьох, дуже смішна!..), і новини «хохли» подають не під тим, що треба, кутом зору. Відзначимо, що і кримські татари, які живуть у Краснодарському краю, чітко протиставляють своє сприйняття новин від того, як ці новини сприймають ті ж самі татари, що живуть у Криму, вважаючи останніх «надто проукраїнськи спрямованими». Кілька років тому одна газета з сусідньої Анапи, що раніше друкувала українські телепрограми, провела серед читачів анкетування щодо популярності різних телеканалів, і припинила друкувати українські телепрограми, пояснюючи це низьким рейтингом українських каналів.

Кримські вигнанці на Тамані

З середини 1950-х Тамань знову пов’язують із Кримом родинні зв’язки: сюди починають прибувати сім’ї кримських татар, болгар, греків і вірмен, яких депортували з Криму в 1944 році. Після смерті Сталіна всі вони добивалися права повернутися додому, однак у Крим їх не пускали, тож вони почали селитися навколо нього. Так з’явилися компактні місця проживання представників цих народів у Запорізькій, Херсонській областях України та в Краснодарському краю Росії, де більшість кримських татар і болгар оселилися в Темрюцькому районі, що безпосередньо межує з Кримом.

Багато на Тамані кримських татар. Переважно вони приїхали сюди з Узбекистану в 1970-ті. Багато хто з них пам’ятає велелюдну маніфестацію, що відбулася 1988 року, коли колони кримських татар вийшли зі станиці Тамань, сусідніх міст Кримська та Абінська і пішки пішли в Порт-Кавказ, вимагаючи дозволити їм повернутися до Криму. Одним із керівників кримськотатарського руху на Тамані був тодішній мешканець селища Сінного Мустафа Джемільов. І зараз на цвинтарях багатьох населених пунктів Таманського півострова є татарські куточки, де над могилами в камені вирізьблено назви кримських міст і сіл, звідки походить рід тут похованих. Ці люди народилися десь в Узбекистані, померли на Тамані, в Криму взагалі ніколи не жили. Та наскільки пронизливим має бути почуття рідного дому у цього народу, якщо навіть на своїх могилах вони наказують закарбувати назву рідної кримської оселі…

***

А що кубанські козаки? Якщо донедавна у когось із українських істориків чи етнографів ще жевріли якісь надії на те, що їх вдасться повернути до своїх українських коренів, то кримські події березня 2014-го їх повністю розвіяли. Саме кубанські козаки, поряд із російськими військами без розпізнавальних знаків (це ті, «кого там не було»), ще в кінці лютого виїхали в Крим «захищати безпеку кримчан на вокзалах, в аеропорту, біля адміністративних будівель у Сімферополі та Севастополі, а потім і на виборчих дільницях» (цитата з кубанської газети). Юридичне питання: у якості кого іноземне якесь парамілітарне формування з-за кордону стежить за законністю на виборчих дільницях? — лишається риторичним.

В 90-ті хотіли було організувати «Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка»; у газеті «Кубанские новости» вийшло кілька українських сторінок; Державна телерадіокомпанія «Кубань» показала дві вистави київського Театру ім. І. Франка. На засідання українського товариства приходили і пізніший отаман Кубанського козачого війська Громов, і диригент уславленого Кубанського козачого хору Захарченко. Так, той самий Захарченко, чий хор співає купу українських пісень (щоправда, на концертах їх виголошують як «кубанські народні»), якого оваціями зустрічають на гастролях в Україні — і чий хор першим поїхав у Крим разом із тими ж кубанськими козаками «защищать крымский народ от бендеровцев»…

А перші дзвіночки ж були. Коли в 2003 році Росія почала насипати 4-хкілометрову дамбу з таманського берега в бік Криму, ледь не довівши її до острова Коса Тузла, то кубанські козаки — нащадки українських запорозьких козаків — збирались на самому краю дамби, погрожуючи відібрати той острів — «нашу русскую землю» — від «хохлов»; а мешканці Криму — етнічні росіяни, хоч і громадяни України, — у свою чергу казали, що не віддадуть «нашу українську землю москалям». Виглядало так, ніби населення Криму поступово звикало до думки про те, що й вони є українцями (у сенсі — «члени громадянської нації»). Потім було Євро-2012, коли по Криму їздили машини з українськими прапорами — вболівання за Україну видавалося таким щирим…

Все обірвалося у березні 2014-го… І докучають питання: чому не було реакції, коли кубанські козаки ще наприкінці лютого виїхали до Криму «поддерживать порядок»? На якій підставі дозволили їм перевіряти документи й обшукувати людей на постах і вокзалах? Індикатори намірів Росії ж були явними: якщо одразу після перемоги Майдану Медведєв відмовився від підписаної в грудні з Януковичем угоди про будівництво мосту через Керченську протоку, посилаючись на «невизначеність ситуації в Україні», то чомусь уже в перші дні березня було оголошено, що наряд на будівництво надається Росавтодору, без будь-якої участі української сторони. Колони військової техніки, які щодня десятками йшли з Краснодарського краю на поромну переправу — невже їх ніхто не помічав? Фото цих же колон наступного дня з’являлися на керченських сайтах — правда, вже без номерів (по території Кубані вони йшли з номерами). Щоправда, виявляється, що в Росії вже й фотографувати рух по автодорогах загального призначення небезпечно — адже саме це було інкриміновано 25-ти українцям, затриманим у Росії за підозрою «в терористичній діяльності». Ну добре, а де були американські супутники, здатні помітити з космосу навіть монетку — вони також не бачили пересування військ? Чому в перший же день, коли з Анапи вилетіло 10 гелікоптерів, а дозвіл отримали тільки 3, не було закрито для польотів небо над Кримом? Чому в перший же день пороми, якими перевозили війська (окрім ЧФ, який стояв у Криму) — а з трьох діючих поромів два були українські — не відійшли в Одесу, не «зламалися», чи, врешті-решт, чому їх не затопили, як затопили свої кораблі росіяни в озері Донузлав, щоб не дати українським кораблям вийти з нього в море? Тим більше, що перші кілька днів після перемоги Майдану пороми й справді не курсували — офіційне пояснення було: у зв’язку з погодними умовами. Чому український митний пост на Перекопському перешийку на адміністративному кордоні між Кримом і Херсонською областю було встановлено теж у перші дні березня — коли ще працював прикордонний перехід у Керчі (в середині місяця українських прикордонників звідти просто відправили у відпустку, а перевіряли подорожуючих ті ж «зелені чоловічки»)? Все вже знали наперед? Чому в кримських книжкових магазинах уже наступного дня після референдуму можна було придбати російські прапори, портрети Путіна? Звідки вони так швидко взялись? Адже їх треба було централізовано завезти на якусь базу, звідти розвезти по магазинах…

Фарсом виглядав урочистий перехід Криму на московський час 30 березня. Не зважаючи ні на які застереження лікарів, рраз! — і перевели годинник одразу на 2 години вперед! І знову — радісні вигуки, обійми… Поза кадром лишилися дві речі: по-перше, те, що в самій Росії вже 2,5 роки йде дискусія про відміну постійного літнього часу (Росія і тут є єдиною в світі країною, що ввела такий час); а, по-друге, насправді московський час ввели в Криму. як виявилось, лише де-юре: принаймні, в Керчі міські власті у наказовому порядку перевели початок роботи установ і шкіл на годину пізніше. Враховуючи, що Україна теж перейшла на годину вперед, то виявиться, що Крим лишився в тому ж часовому поясі. А питання виявилося суто політичним: називати «9 година за московським часом», а в жодному разі не «8 за київським»…

Юрій Микитишин, Краснодар

«Експедиція XXI» № 1-2 (139) 2014