про нас|RSS
Увійти
Ми у Facebook Ми у Facebook

 

КультОгляд
З днем народження, книго!

Центральна весняна подія культурного життя Дніпропетровщини — вийшла нова книга про славну Петриківку! Ось її вихідні дані: Бєлоусов Є. В. Петриківка — перлина України: ІМА-прес, Дніпропетровськ, 2014.-5000 примірників. 160 сторінок з ілюстраціями.

Новий твір відомого українського письменника цікаво і популярно розповідає про витоки та сьогодення всесвітньо відомого петриківського розпису. Книга розрахована на широке коло читачів.

Вийшла нова книга дніпропетровської письменниці Ольги Кай «Загадать желание»

Світ, сповнений дива, в якому ще живуть русалки, мавки та лісовики, а в небі можна побачити вогняного змія. Світ, в якому дружба перевіряється ревнощами та заздрістю, а скріплюється кров’ю та битвою пліч-о-пліч. Вірність стає найдорожчим скарбом, а любов — неочікуваною нагородою. Цей світ поступово руйнується, переплітаючись з нашим світом, стикаючись із невідомим та байдужим злом. Шириться пустка, виростають чорні скелі замість зниклих міст. Рівновагу порушено, і вже не має значення, хто поклав останній камінець на терези…

Вертеп як засіб проти «святкових буднів»

6 січня на ж/м Ювілейному та 14 січня на Європейському майдані в Дніпропетровську відбулися різдвяні вертепні вистави, організовані співробітниками Інституту суспільних досліджень. У вертепі взяли участь непрофесійні актори — звичайні люди, вбрані в самостійно виготовлені костюми: Діви Марії з немовлям, Янгола, чортів, царя Ірода, Смерті, козаків, Турка, Селянина та ін. Музичну частину святкової вистави підготував дніпропетровський гурт мандрівних дяків «Вертеп».

Міні-виставка художника Івана Труша до Дня Соборності України

До Дня Соборності і Свободи України у Дніпропетровському художньому музеї виставили три картини українського художника-імпресіоніста Івана Труша, який усе своє життя присвятив розвитку українського національного мистецтва.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаНотатки краєзнавця
      НОТАТКИ КРАЄЗНАВЦЯ      
Український директор окупованого заводу

Український директор окупованого заводу

Автор: Олександр Слоневський.

← Порфирій Неклеса.

Про цю людину практично нічого не було відомо, його як би вичистили зі сторінок історії міста Дніпродзержинська. Навіть ім’я його покривалося таємницею. Причина проста: під час німецько-фашистської окупації він протягом двох років був українським директором Дніпровського металургійного заводу, очолюючи підприємство в один з найважчих і драматичних періодів його існування. І тим не менш Порфирій Петрович Неклеса тут жив, навчався, працював. На фотографіях, що дійшли до нас, він представляється незвичайно вольовою, жорсткою, впевненою в собі людиною, з яскраво вираженою харизмою керівника, що вміє «через не можу» підкоряти своїй волі інших.

Брати Неклеса. Сидять зліва направо: Порфирій, Іван, Петро. Стоять: Василь (ліворуч) і Максим

У сім’ї селянина Петра Петровича Неклеси було три дочки — Міля, Катя, Марія і п’ятеро синів — Василь, Максим, Петро, Іван і Порфирій, герой нашої розповіді, 1894 року народження. Будинок Неклес стояв на краю села Романкового, в нагірній його частині, що примикає до села Кам’янського. Глава роду, Петро Петрович називав себе нащадком запорізьких козаків, і в дружній родині панувала атмосфера доброзичливості, взаємної любові, поваги, зберігалася пам’ять, якого вони роду. Всі хлопці отримали гідну на той час освіту. Порфирій Неклеса в 1925 році вступив у вечірній робочий технікум Кам’янського, згодом перетворений на металургійний інститут.

Після закінчення інституту Порфирій Неклеса, як дипломований фахівець, був призначений начальником одного з мартенівських цехів Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського. Кожен з братів обрав свій життєвий шлях. У грудні 1937 року вони зібралися разом і сфотографувалися на пам’ять. Зі знімка на нас дивляться представники нової генерації української технічної інтелігенції, покликані вирішувати питання індустріалізації Радянської держави.

Під час розгулу репресій 1937-1938 років було заарештовано багато однокурсників, викладачів, товаришів по службі Порфирія, однак його самого обійшла стороною ця страшна гідра. Збираючись разом, брати Неклеси у вузькому колі обговорювали зловісні події тогодення. Цілком можливо, що саме неприйняття сталінського режиму, амбітний характер у поєднанні з хибною впевненістю в непереможності німецької армії і підштовхнули згодом українця Неклесу дати згоду очолити металургійний завод. Але, швидше за все, ним рухав зовсім інший мотив — безвихідність ситуації в окупованому місті.

Домна 7.1941 рік

22 червня 1941 року о півдні по радіо виступив голова Ради Народних Комісарів СРСР В. Молотов з повідомленням про віроломний напад Німеччини на Радянський Союз. А незабаром Дніпродзержинськ почав готувати до евакуації на схід промислові підприємства, персонал, керівництво міста. Евакуація цивільного населення, не пов’язаного з виробництвом, урядом не передбачалася. Демонтаж і відправка обладнання йшли цілодобово. Важливі заводські об’єкти, які не підлягали евакуації, почали підриватися саперами.

Німці в місті

Порфирій Неклеса, будучи начальником мартенівського цеху, керував роботами в своєму підрозділі. Сам же, як капітан потопаючого корабля, який повинен останнім залишити судно, що йде до дна, виїхати з міста не встиг. 16 серпня німці зайняли Кринички — останній великий населений пункт перед Дніпродзержинськом, 18 серпня останній ешелон із заводським обладнанням і начальством покинув Дніпродзержинськ, а 22 серпня завойовники ввійшли в місто.

Місто Дніпродзержинськ, якому німецькі власті одразу ж повернули історичну назву Кам’янське, увійшло до генерального округу Дніпропетровськ, одного з шести генеральних округів, що складали рейхскомісаріат Україна. Від самого початку окупації німці намагалися налагодити роботу місцевих заводів. Уже в жовтні 1941 року в Кам’янському відкрилася біржа праці, куди зобов’язали з’явитися всіх працездатних жителів міста. Звідси їх направляли на вакантні робочі місця.

Німці на заводі

До роботи з обстеження стану заводів німці залучили місцевих фахівців, що залишилися в окупації. Всього інженерно-технічних працівників, які працювали на підприємствах та установах міста, було 241 особа, а тих, хто займав при німцях керівні посади, — 117 осіб. Серед них і Порфирій Неклеса, український директор металургійного заводу. Інші великі підприємства окупованого Дніпродзержинська також очолили українські інженери. До кожного українського керівника заводу були приставлені німецькі шеф-комісари, покликані спостерігати за обстановкою на підприємствах і за потреби втручатися в хід організації робіт, аж до винесення смертельних вироків за саботаж.

Інженери металургійного заводу числом до двадцяти, котрі волею долі залишилися в окупованому Дніпродзержинську, були викликані до міської управи. Там за участі німецьких військових чинів Неклеса був обраний директором заводу, а головним інженером — інший випускник металургійного інституту Ботух. Негайно директору та головному інженеру було наказано сформувати керівний інженерно-технічний склад підприємства. В першу чергу вирішили відновлювати сталеплавильні та прокатні цехи. Начальниками більшості цехів були призначені також випускники Кам’янського вечірнього металургійного інституту.

Під час окупації на Дніпровському металургійному заводі, номінально очолюваному П. Неклесою і П. Ботухом, працювали доменний, листопрокатний, механічний, електричний, дротовий цехи, мартен-2, цех ширвжитку. Також були набрані робітники до рейкобалкового і середньосортного цехів, працювали допоміжні підрозділи, зокрема ремонтно-будівельний цех.

Для відновлення роботи цехів підприємства з Німеччини були доставлені токарні, свердлильні, фрезерні та універсальні верстати. Відновлювальні роботи велися в середньосортному і рейкобалковому цехах, експлуатувалися також електростанція і відділення коксохімічного заводу, без якого неможлива робота доменного цеху. Вугілля завозилося з Польщі. Скільки чоловік працювало на заводі, в точності невідомо, але колектив однієї енергетичної служби підприємства налічував не менше 500 чоловік.

Необхідно зазначити, що значних успіхів у налагодженні роботи підприємств та випуску промислової продукції в окупованому Кам’янському німцям домогтися не вдалося. Головними причинами цього можна назвати розкомплектування обладнання, основна маса якого була вивезена на схід, зниження професійного рівня робітників і інженерних кадрів, відсутність ентузіазму в роботі, недотримання технології, а також навмисне псування агрегатів і механізмів. Роботи в гарячих цехах заводу велися здебільшого для виду. У присутності німців починалися шумові ефекти: стукали кувалди, гули гудки, проводилися безглузді переміщення мостових кранів по цеху, з незмінними криками «Віра!» і «Майна!» підкранових робітників. Коли задоволені перевіряючі залишали цех, «роботи» відразу припинялися, і прокатники приступали до виготовлення шабашок.

Але з часом така гра стала небезпечною: німці прекрасно розуміли, коли їх дурять, і робота весь час лише для виду була чревата знайомством з гестапо і попаданням в концтабір. Військовий комісар Кам’янського Кремер звертав увагу гестапо на необхідність негайного слідства проти українських керівників міста, які, на його думку, були пов’язані з бандерівським ОУН.

Переконавшись на місці, що ідея організації сталого функціонування підприємств себе не виправдовує, німецьке керівництво прийняло рішення демонтувати придатне обладнання і вивезти його на заводи Третього рейху. Для цієї мети була проведена повторна інвентаризація верстатів і механізмів, однак здійснити задумане не вдалося: стрімкий наступ Червоної армії в 1943 році зірвав плани окупантів.

Післявоєнна доля інженерів, що працювали під час окупації на керівних постах Дніпровського заводу, склалася по-різному. Так, начальник доменного цеху Григорій Чечуро отримав 6 років таборів. Начальника рейкобалкового цеху Олександра Кальвасінського нагородили в січні 1946 року медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Начальника листопрокатного цеху Миколу Ясніла ретельно перевіряли органи НКВС, і партизанський квиток йому видали тільки у 80-і роки — через 40 (!) років після звільнення міста.

Ну а Порфирій Неклеса, розуміючи, що жодні спонукальні мотиви згоди стати директором металургійного заводу не будуть прийняті до уваги, пішов разом з сім’єю з відступаючими частинами німецької армії. Разом з ним, проявляючи солідарність з хворим пороком серця братом, евакуювався на Захід, також з родиною, Василь Петрович Неклеса. Треба сказати, що в Німеччині їм не пощастило: кому потрібні українські інженери, коли тисячолітній Третій рейх тріщить по швах? І Порфирій Неклеса разом з дружиною Анастасією, дітьми Віктором і Зінаїдою опинилися в концтаборі. Туди ж, зрозуміло, потрапили і Василь Неклеса з дружиною Ганною і доньками Галиною та Тамарою.

Після звільнення з табору і закінчення війни у колишніх в’язнів був короткий момент вибору: повернутися в Союз чи залишитися на Заході. Брати Неклеса перебралися до Англії. Там, у Манчестері, Порфирій Петрович і залишився, вів викладацьку діяльність і прожив довге життя.

Минуло майже 70 років після звільнення Дніпродзержинська. Суперечка, ким був цей інженер: зрадником або просто людиною, якій потрібно було вижити разом з родиною в умовах окупаційного режиму, — здається вже недоречною. Так само у кого повернеться язик назвати ІТП, які займали на заводі під час окупації керівні посади, зрадниками Батьківщини? Зараз легко сказати: «Я б відмовився!» А тоді?

Після звільнення комусь з інженерів просто не пощастило, і вони потрапили під гарячу руку НКВС. Адже все могло скластися по-іншому. І довгі-довгі роки вони несли на собі незриму печать «поплічників і посіпак», вважаючи за краще не поширюватися на тему свого місця роботи під час окупації, а потім цю мовчазну «естафету» прийняли їхні рідні та близькі. Та чи не прийшов час «реабілітувати» цих людей у суспільній свідомості, як це зроблено з жертвами сталінських репресій тридцятих років? Слід чітко розмежувати поняття: «працював на німців під час окупації» і «працював при німцях під час окупації». Не можна ставити на одну дошку слідчого таємної поліції, який викручував руки заарештованим патріотам, і заводського інженера, вимушеного працювати, щоб вижити.

Олександр Слоневський,
член Національного українського краєзнавчого товариства «Лелека»
м. Дніпродзержинськ

«Експедиція XXI» № 9 (135) 2013

Додати відгук:

Ваш відгук: (не більш як 3500 символів. Залишилось: 3500)