про нас|RSS
Увійти
Ми у Facebook Ми у Facebook

 

КультОгляд
З днем народження, книго!

Центральна весняна подія культурного життя Дніпропетровщини — вийшла нова книга про славну Петриківку! Ось її вихідні дані: Бєлоусов Є. В. Петриківка — перлина України: ІМА-прес, Дніпропетровськ, 2014.-5000 примірників. 160 сторінок з ілюстраціями.

Новий твір відомого українського письменника цікаво і популярно розповідає про витоки та сьогодення всесвітньо відомого петриківського розпису. Книга розрахована на широке коло читачів.

Вийшла нова книга дніпропетровської письменниці Ольги Кай «Загадать желание»

Світ, сповнений дива, в якому ще живуть русалки, мавки та лісовики, а в небі можна побачити вогняного змія. Світ, в якому дружба перевіряється ревнощами та заздрістю, а скріплюється кров’ю та битвою пліч-о-пліч. Вірність стає найдорожчим скарбом, а любов — неочікуваною нагородою. Цей світ поступово руйнується, переплітаючись з нашим світом, стикаючись із невідомим та байдужим злом. Шириться пустка, виростають чорні скелі замість зниклих міст. Рівновагу порушено, і вже не має значення, хто поклав останній камінець на терези…

Вертеп як засіб проти «святкових буднів»

6 січня на ж/м Ювілейному та 14 січня на Європейському майдані в Дніпропетровську відбулися різдвяні вертепні вистави, організовані співробітниками Інституту суспільних досліджень. У вертепі взяли участь непрофесійні актори — звичайні люди, вбрані в самостійно виготовлені костюми: Діви Марії з немовлям, Янгола, чортів, царя Ірода, Смерті, козаків, Турка, Селянина та ін. Музичну частину святкової вистави підготував дніпропетровський гурт мандрівних дяків «Вертеп».

Міні-виставка художника Івана Труша до Дня Соборності України

До Дня Соборності і Свободи України у Дніпропетровському художньому музеї виставили три картини українського художника-імпресіоніста Івана Труша, який усе своє життя присвятив розвитку українського національного мистецтва.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаОсобистість
      ОСОБИСТІСТЬ      
Військові будні.

Військові будні.
Полон під Іловайском очима солдата

Автор: Ірина Рева.

«О, привиди!» — махали нам у Черкаському знайомі хлопці, коли ми повернулися з російського полону під Іловайськом, — розповідає сержант Геннадій Єфремов із 93 мехбригади. — Живими нас звідти вже не чекали». Його призвали на службу 2 квітня по мобілізації. У зв’язку з інвалідністю Геннадій був визнаний частково придатним та повинен був при штабі займатися «підняттям» (тобто розконсервацією) і ремонтом бойової техніки — згідно своєї спеціальності. Але, подумавши, чоловік вирішив їхати в зону АТО, бо відчував відповідальність за життя молодих хлопців, яких відправляли туди.

«Я там був найстарший (49 років), хлопці мене називали «Дід». Ще до травми я не раз призивався на військову перепідготовку та мав хоч якийсь досвід, а вони — зовсім молоді-зелені», — пояснює свій вибір Геннадій. Мамі сказав, що його відправляють на блок-пост у Бердянськ. Часом дзвонив, розповідав, що вони купаються в морі, хоча погода в них там не дуже гарна — дощ і град. Про те, який це був «град», жінка дізналася 1 вересня, коли син повернувся додому з рукою на перев’язі.

«Години чотири ранку. Стоїмо з пацаном на посту. Світає. На небі спалахнула падаюча зірка. Одна, друга, третя, четверта… Красиво… — з убивчою самоіронією Геннадій описує «естетику» війни. — Ми навіть одразу не збагнули, що це. А потім чуємо звук «у-у-у-у» і до нас доходить: «Лягай! Град!!! » Як почало нас обсипати…» «Град» — це снаряд, який, наближаючись до мети, розсипається на безліч частинок і вражає все, що опиняється внизу.

Війна поступово ламала звичний спосіб життя мобілізованих солдатів. «Ми перестали чистити взуття, готувати їжу та купатися. Вирішили, що це — погана прикмета. Почистили берці — оточення. Кухар почав борщ варити — ах, який борщ! — оточення. Пішов у літній душ купатися — напад», — описує військові будні Геннадій.

— А де ви купалися?
— Та насправді ніде. Неподалік біля нашої позиції було селище, яке люди залишили, рятуючись від війни. І на одній ділянці був літній душ, ми туди води з колодязя наносили, вона за день на сонці нагрілася…

— І часто ви навідувалися на покинуті ділянки?
 — Я знаю, що ви маєте на увазі. Ні, мародерством ми не займалися. Але ми заходили в кожен дім з автоматом напоготові, заглядали в кожну кімнату та забирали всю зброю, включаючи ножі, а також усі засоби зв’язку — мобілки, ноутбуки і т. п., все що противник міг використовувати проти нас. Це вимушені заходи безпеки, називаються «зачистка» території. Не маючи впевненості, що з сусіднього будинку хтось не почне по нас стріляти, ми не можемо рити окопи, укріплюватися, ставити бойову техніку. Крім їжі ми нічого собі там не брали.

— Армія не забезпечила вас провіантом?
— Забезпечити-то забезпечила — каші, макарони, консерви. Але, полежавши трохи при 40 градусній спеці, залізні консервні банки розпухають, їх вміст стає неїстівним. Двоє моїх хлопців спробували це їсти. З наслідками. Гуманітарна допомога до нас на передову не доїжджала. Отже ми частково були на підніжному кормі: по нас міномети б’ють, а ми картоплю на городі копаємо… Цигарки ми робили самі. Один наш хлопчина шукав на городах тютюн-самосад, який ми сушили та курили.

— Розкажіть про полон. Як вас захопили?
— Ми стояли в селищі Грабському. Прикривали дорогу, по якій в Іловайськ увійшли хлопці з нашої зведеної роти та батальйону «Донбас». Трохи далі за нами, за переїздом, стояли наші мінометники. Нас там «сепаратори» щодня обстрілювали — АГС (автоматичний гранатомет), міномет, «Град». З обстрілу в нас починався «Добрий ранок!», останні падаючі міни бажали нам «На добраніч». Одного дня на нас посунули три танки, а нас 13 чоловік в окопі та з техніки було в нас тільки одне БМП. Вони не знали, що там жменька людей, думали більше, бо вже один раз спробували рипнуться, то ми по них такий вогонь відкрили…

— З переляку?
— Ні, з переляку так не вийде. Жити хотілося, ось ми і постаралися… Але проти трьох танків ми вже зробити нічого не могли. Вирішили відступати на БМП, але наша бойова машина отримала снаряд у бік і втратила керування. Ми вискочили та «зеленкою», городами побігли шукати своїх. А росіяни наше БМП підірвали, ще й на камеру знімали як «викурюють хохлів». Потім виклали цей ролик в Інтернет.

— Страшно було?
— Страшно, звичайно, страшно. Тікали городами. З розгону заскочили в якесь болото, ледве вийшли… Зі зброєю, в броніках… Уявіть, біжимо, ховаємося, а поруч біжить людина та вже вголос уявляє, як нас тут покладуть. Щось ввічливо втовкмачувати йому в такому стані не має сенсу. Я пообіцяв, що, якщо буде нити, просто зараз йому обличчя наб’ю. Подіяло. Дякував мені потім, коли ми благополучно дісталися до своїх.

— І як вас прийняли?
— Полковник вилаяв за те, що залишили позицію, і знову привезли нас на те ж місце. У мене після всіх цих подій сердечко прихопило, і мене відправили в госпіталь. З польового госпіталю вивозили важко поранених на «Камазі». Мене і ще одного хлопця, який був поранений в руку, але міг тримати автомат, попросили супроводжувати їх. Дорогою нас обстріляли з міномета. Це було на розвилці біля Червонопартизанська. Водій, виходячи з-під обстрілу, повернув не ліворуч, куди вирушила частина нашої військової колони та генерал, а праворуч. І в цьому була наша помилка. З мінометів нас почали обстрілювати з двох боків. Ми повернули до селища, знайшли безпечний підвал і знесли туди поранених. Сховалися за БМП із тієї частини колони, яка поїхала за нами. Відстрілюємося. Бій був кошмарний. Спочатку наші навіть зуміли «віджати» у росіян два танки та БРДМ. Правда, ні навідника, ні заряжальщіка в нас для роботи з ними не було.

— У цьому бою ви отримали поранення?
— Так. Розірвалася міна, мене з хлопцем, який був поруч, вибуховою хвилею відкинуло метрів на п’ять. У нього всі ноги в чорних цятках — осколки від міни. У мене в руці, я думав, теж осколок застряг, але потім виявилося — куля. Я спустився в підвал до поранених і медсестра Катя зробила мені укол. Хороший укол! Біль залишилася, але в голові таке почало відбуватися, що біль ніби відійшла на другий план… За годину в підвал забігає якийсь мужик і каже, що росіяни нам дають коридор. Тільки вийти до них потрібно без зброї та здатися в полон. А у нас на той момент вже не було ні чим стріляти, ні гранат. Я втопив свій автомат у колодязі та виходжу. А їх вояка репетує: «Руки вгору! Руки вгору!" І матом криє. Я одну руку підняв, а друга висить. Вони нас посадили біля своїх танків. Сидимо.

— А що з пораненими?
— Я б і поранених із собою забрав, якби здоровий був та при пам’яті. Але тут медсестра підхопилася: «Потрібно поранених витягувати!» Росіянин, пом’явся та запитує: «А багато їх там?» Вона: «Чоловік п’ятнадцять». Він тоді зібрав команду з полонених, їх повели в селище, принесли поранених. Укрили, щоб не замерзли. І, напевно, годин 5 чекали в полі, поки за ними приїде машина. «Камаз» приїхав, лежачих повантажили та повезли. Куди — ми не знаємо. Думаю, в Ростовську область.

Потім під’їхав другий «Камаз». Нас, легких 300-х, відразу завантажили туди, вперед. Нас посадили, із нами ще було четверо лежачих. Усіх інших полонених, чоловік 100, запхали в той же «Камаз» стоячи та кудись повезли. Довго везли. Поки доїхали з чотирьох 300-х вже два 200-х. Вивантажили нас десь у полі. Спочатку їсти не давали. Повели на одне поле — мужики кукурудзи наламали. Повели на інше — кавунів набрали, щоб і попити, і пожерти. А згодом стали й пайки видавати. Спочатку один на 15 осіб. Потім — більше. Коли додому відправляли — кожному по російському пайку.

— От ви говорите «росіяни». А як ви визначили, що це були російські військові?
— А там визначати нічого. Ніхто не ховався. І форма, і техніка їх. І командування у них трохи по-іншому поставлено. І самі вони зізнавалися: «ми — рускіє». Єдине, що вони хитро зробили, це почали ховати свою техніку, коли «Червоний хрест» мав приїхати і забрати нас. Колона БМД кудись поїхала. Танки зникли. Росіяни зробили вигляд, що вантажаться та забираються геть. Цирк.

— Як вони ставилися до вас, полонених?
— Переважно нормально. Не було такого, щоб кричали «тварі» чи ногами били. Є там хлопці непогані. Хоч ми з ними вранці один одного з танків та БМП довбали, але їм за великим рахунком до нас немає діла. Вони — солдати. Робота в них така — стріляти в кого скажуть. Хоча в кожній армії є виродки. Було кілька людей, які весь час гундосили: «Та ми вас постріляємо, бандери…» А я і мовчу, що я народився, взагалі-то, в Московській області, Раменский район, село Захарово. А то, думаю, розстріляють як зрадника.

— А що — могли?
— У них такі дивні думки в голові. Вони вважають, що це ми загарбники, а не вони. Вони нас питали, і це не один раз було: «Ну чого вам не сиділося вдома, чого ви сюди прийшли?» Хоча насправді це ми вдома, а вони прийшли… А уявляєте, стоїть «чех» (ми так чеченців називаємо), помотав головою і видає з характерним таким акцентом: «Ти чєво прішол на нашу зємлю, да-а?» Був там один молодий хлопець, росіянин, сидів-сидів, а потім піднявся та й говорить: «Я, чесно кажучи, не розумію ситуацію. Нам вранці сказали: «Ви їдете захищати кордон». Але не сказали, де кордон…» І це він говорить, стоячи у нас під Іловайськом…

— Там були й чеченці?
— Так, це реально — звірі. На очах моїх хлопців «донбасівців» били. Росіяни віддали «чехам» 15 наших пацанів. Якби я до «чехів» потрапив, я би підірвав себе разом із пораненими, — у мене для такого випадку «лимонка» з собою була.

— Протримавши п’ять днів у полоні, вас відпустили? Напевно, обмінявши на своїх?
— Так. Але відпустили тільки армійців, а всіх хлопців з батальйону «Донбас», які попалися разом із нами, навіть поранених, залишили. Ми змогли забрати лише трьох дівчат із «Донбасу», двох розвідниць і медсестру, сказавши, що це наші. Ротний сам приїхав по нас на «Уралі». Каже: «Краще я вас заберу, ніж ви будете чекати, поки організують відправку». І ми вночі на швидкості 100 км на годину, без фар, щоби важче було в нас поцілити, примчали в Черкаське… Здрастуйте, «привиди» явилися! У Черкаському нас відпустили на 10 днів по домівках — на відпочинок. І ось тепер ми сидимо та думаємо, що нам буде за те, що зброю втратили, здалися в полон…

Геннадій відвернувся до вікна. Курить. Я обдумую почуте. Ми знаємо, що під час Другої світової радянські громадяни, побувавши в полоні, вважалися зрадниками. І ми засуджуємо Сталіна за це. Будемо сподіватися, що зараз у нас інші часи. Постійно ведеться робота з обміну полоненими. По телевізору показують як солдатів, що вийшли з «котла», зустрічають друзі та рідні — як героїв. Та вони і є героями. Більшість солдатів, які воюють в АТО — мобілізовані. Тобто люди, звичні жити в зовсім інших умовах, але вони взяли в руки зброю та захищають свою землю, живуть в окопах без душа й телевізора, сплять на землі, потрапляють під обстріли, отримують поранення… Чи це не подвиг для невійськової людини?

— Геннадій, які у вас плани на ці 10 днів?
— Та які плани? Коли зарплату дадуть, поїдемо провідати своїх бойових товаришів… на кладовищє. Потім матерів їх провідаємо, спасибі скажемо за те, що виростили героїв. А через десять днів усі повернемося назад, у Черкаське.

— Ви так впевнено говорите «всі повернемося». Невже після пережитого не буде дезертирів?
— З нашої роти не буде. Коли місяцями в одному окопі з людьми сидиш, а по вас б’ють «Гради», на голови сипляться міни, вас пробують взяти в оточення, то починаєш відчувати їх рідними братами. Виробляється почуття плеча.

Геннадій загадково посміхається і намагається здоровою рукою підняти рукав футболки. Я допомагаю йому і бачу татуювання з тризубом та написом: «З нами Бог і Україна».
 — Це Ігор Ємельяненко робив, — тихо каже Геннадій, дивлячись у вікно. — Наш перший 200-й…

Ірина Рева

«Експедиція XXI» № 1-2 (139) 2014

Додати відгук:

Ваш відгук: (не більш як 3500 символів. Залишилось: 3500)