про нас|RSS
Увійти
Ми у Facebook Ми у Facebook

 

КультОгляд
З днем народження, книго!

Центральна весняна подія культурного життя Дніпропетровщини — вийшла нова книга про славну Петриківку! Ось її вихідні дані: Бєлоусов Є. В. Петриківка — перлина України: ІМА-прес, Дніпропетровськ, 2014.-5000 примірників. 160 сторінок з ілюстраціями.

Новий твір відомого українського письменника цікаво і популярно розповідає про витоки та сьогодення всесвітньо відомого петриківського розпису. Книга розрахована на широке коло читачів.

Вийшла нова книга дніпропетровської письменниці Ольги Кай «Загадать желание»

Світ, сповнений дива, в якому ще живуть русалки, мавки та лісовики, а в небі можна побачити вогняного змія. Світ, в якому дружба перевіряється ревнощами та заздрістю, а скріплюється кров’ю та битвою пліч-о-пліч. Вірність стає найдорожчим скарбом, а любов — неочікуваною нагородою. Цей світ поступово руйнується, переплітаючись з нашим світом, стикаючись із невідомим та байдужим злом. Шириться пустка, виростають чорні скелі замість зниклих міст. Рівновагу порушено, і вже не має значення, хто поклав останній камінець на терези…

Вертеп як засіб проти «святкових буднів»

6 січня на ж/м Ювілейному та 14 січня на Європейському майдані в Дніпропетровську відбулися різдвяні вертепні вистави, організовані співробітниками Інституту суспільних досліджень. У вертепі взяли участь непрофесійні актори — звичайні люди, вбрані в самостійно виготовлені костюми: Діви Марії з немовлям, Янгола, чортів, царя Ірода, Смерті, козаків, Турка, Селянина та ін. Музичну частину святкової вистави підготував дніпропетровський гурт мандрівних дяків «Вертеп».

Міні-виставка художника Івана Труша до Дня Соборності України

До Дня Соборності і Свободи України у Дніпропетровському художньому музеї виставили три картини українського художника-імпресіоніста Івана Труша, який усе своє життя присвятив розвитку українського національного мистецтва.

Архів газети
АФІША ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
ГоловнаОсобистість
      ОСОБИСТІСТЬ      
Успіх на «Балканському фронті»

Успіх на «Балканському фронті»

Автор: Яр Левчук.

Новина про те, що молода українська поетеса Леся Мудрак перемогла на Всесвітньому поетичному фестивалі «Дні Наїма», який тривав на Балканах 16–20 жовтня, вже облетіла вітчизняні ЗМІ. Та більшість наших митців не знають про цей захід, фактично саме «кандидатка еротичних наук» (так в літературних колах називають переможницю) презентувала його українським письменникам. Пані Леся вже добре відома своїми епатажно-еротичними виступами, схильністю дивувати публіку відвертою, незвичною та артистичною манерою читання власних поезій. Отже, про успіх на «Балканському фронті», дивовижну пригоду на кордоні з Албанією та збірку «Ніч еротичної поезії non-stop» і піде наша розмова. А наприкінці читачі дізнаються секрет успіху від Лесі Мудрак…

Брати Капранови, коли дізналися, що я захистила дисертацію з українській еротичної лірики, сказали: «Лесю, ти будеш кандидатом еротичних наук, міс Катарсис». Це був їхній жарт, вигадка, що потрапила у ЗМІ.

— Лесю, розкажи про цей фестиваль. Хто тебе запросив на нього? Де він відбувався?
— Про фестиваль мене повідомила подруга, поетка і прозаїк Аня Багряна. Вона мені написала про те, що кожного року відбувається потужний фестиваль світового масштабу, куди приїздять учасники із 20–25 країн світу, і якщо в мене є бажання, то я можу взяти участь, надіславши попередньо переклади своїх поезій організаторам події. Додала, що, можливо, мене запросять.

— Ти була здивована?
— Звичайно. Ніхто в Україні не чув про цей захід, виявилося, якби Аня не мешкала в Македонії, теж нічого не знала б, а так вона взяла участь минулого року в цьому фестивалі і, відповідно, запропонувала мені. Тож я надіслала переклади своїх текстів еротичних…

— Якою мовою?
— Англійською. Я подала переклади 10 віршів з минулих збірок. За тиждень директор фестивалю написав листа, що, мовляв, вони приємно здивовані моїми віршами і запрошують мене на фестиваль. Я довго вагалася, а потім вирішила, що треба їхати. Хоча було страшно і дискомфортно, адже в заході бере участь аж 18 країн, і з України — лише я одна.

— В пресі було сказано 40, а не 18!
— 40 учасників з 18 країн. І я подумала, буде дуже образливо, якщо я туди не поїду. До того ж Україна вже вдруге представлена на цьому фестивалі. А до Росії організатори мають специфічне ставлення. Як мені розповіли керівники фестивалю, вони принципово не запрошують поетів із цієї країни тому, що ті неадекватно поводяться. На фестивалі була представлена лірика США, Канади, Данії, Італії, Іспанії… Власне, це все можна прочитати в Інтернеті та в моїх інтерв’ю.

— Лесю, а де саме все відбувалося? Бо всі пишуть Балкани, а конкретної країни не називають.
— Відкривався фестиваль у Македонії, перші читання відбулися там же. Я приїхала туди з величезними очима. І з великим мовним дискомфортом: української чи російської ніхто не знав. Але мене врятувало знання німецької. Я тепер шкодую, що не вивчила ще й англійську, якою переважно спілкувалися учасники фестивалю, причому дуже різних вікових категорій: від 20 до 35, а потім різко за 50 і до 75 років. Німецьку мову знало лише чотири особи. Боже, думаю, я ж тут пропаду! Але допомогла моя комунікабельність, відкритість — і до України потяглися всі. Іноді ми спілкувалися мовою жестів.

— Головне, що ти налагодила певний контакт з учасниками фестивалю.
— Так, я налагодила контакт… Мій виступ був на початку фестивалю, викликав захоплення шанувальників лірики. Вони аплодували й вигукували: «Кличко + Леся Мудрак — фореве!» Я затамувала подих, стало надзвичайно приємно…

— Лесю, скільки разів ти виступала?
— Кілька разів. На відкритті фестивалю впродовж 20-ти хвилин я декламувала свої вірші, а потім їх читали актори англійською та албанською мовами. Один з них зізнався, що не годен відтворити тексту після мого читання, стукав рукою по мікрофону, наприкінці намагався щось простогнати і таке інше.

— У жодній біографії не написано, що ти закінчувала якусь акторську школу. Де ти навчилася так майстерно декламувати поезію?
— Я нічого не закінчувала. Зазвичай декламую свої поезії так, як я їх відчуваю. Але цікаво було спостерігати за читаннями акторів з відповідними жестами, іншими інтонаціями і акцентами.

— Ну, це зрозуміло: як автор читає і як актор — то різні речі.
— Так, дуже різні… На відкритті переклади моїх віршів читав чоловік, а на закритті — жінка. Так от, у чоловічому читанні є якась родзинка. Це звучить бомбезно. Певно, ніхто так не відчуває жінку, як чоловік.

— Фестиваль тривав цілий робочий тиждень. Були якісь проміжні етапи?
— Звичайно, були виступи й читання в університетах, культурному центрі, по всьому місту. Другий етап фестивалю проходив в іншій країні, в Албанії, де відбулося і завершення, і вручення нагород. Мене ніхто про це не попередив. Тому було страшенне здивування, коли мені постукали в кімнату й почали белькотати невідомою мовою. Я відповіла німецькою. З їхніх пояснень зрозуміла, що треба швидко пакувати речі і виносити їх до автобуса. Ми вирушили до Албанії, але в мене не було візи.

— Як це? Тобі тільки в Македонію зробили візу?
— В України з Македонією зараз безвізовий режим, а з Албанією – візовий. Я не знала, що фестиваль проходитиме в кілька етапів. І тут на кордоні зупиняють автобус, забирають паспорти всіх учасників і кажуть: «Україна бек!» Обурені, всі 40 учасників фестивалю стали дибки. Довелося зв’язатися з міністерством закордонних справ, консульствами. Три години ми стовбичили на кордоні. Я, відчуваючи внутрішню провину, вирішила рятувати ситуацію, почала співати народних українських пісень. Ніхто цього не очікував. Всі підхопили мою ініціативу, фотографували на телефони, знімали на відео. Я, відчувши смак, вирішила проспівати пісеньку: «А та курка-чубатурка по садочку ходить та й ходить, курчаточок водить та й водить» (пісня «Ой, служив я в пана». – Я. Л.). Учасники фестивалю кайфували. Коли я співала «А та кача-ча-ча», негр на дальньому сидінні підспівував «ча-ча-ча». Це було щось зі сфери фантастики. Я невимушено ініціювала другий етап міні-концерту, запропонувавши поетам з різних країн протанцювати тут, на кордоні, свій національний танок. Мою провокаційну ідею підхопила німкеня, а потім інші… Сподіваюся, що їм прикордонне intermezzo запам’яталося. Це вразило прикордонників, і ми через три години в’їхали в Албанію, причому я — нелегально…

— А директор фестивалю? Він якось допоміг у цій ситуації?
— Він дуже переживав, телефонував у різні інстанції… Албанія мені видалася загадковішою і привабливішою, ніж Македонія. Особливо вразила глибоко продумана організація фестивалю.

— Лесю, скажи, а ти відчула різницю в сприйнятті твоїх поезій вдома і на чужині?
— Читаючи власну еротичну лірику на фестивалі, я усвідомлювала, що це непросто — передати її сутність за кордоном. В Україні до мене звикли, знаючи, що я — кандидат філологічних (еротичних!) наук і таке інше, наперед сподіваючись на еротичне шоу. А там я, нікому невідома, навіть уявляла, що мене закидають помідорами… Слава Богу, мої поезії сприйняли адекватно. Я для себе відзначила лірику багатьох учасників за відчуттями, за інтонацією, тонкими звуковими переходами, безпосередньо ознайомилася з нею в антології…

— А видали антологію після фестивалю?
— Ні, перед фестивалем. Вона була видана невеличким тиражем англійською і албанською мовами. Тому цікаво було простежити живе читання поезій. Мене особисто вразила лірика негра із Пуерто-Ріко Ф. Енджидема. Я такого ще не чула. Його внутрішньо розкута поезія захоплювала, несла своєрідну революційність, виявляла глибинну традицію віршування, архетипи. Найбільше ми порозумілися з полькою Христиною Ленковською. Вразила французька поезія, зокрема манерою декламації, структурою верлібру, що мимоволі переходить у римований текст, і навпаки. У цьому є своя родзинка. Зацікавив доробок поетки з Мехіко, поважної за віком (60 років!) Лючії Вілагарсії, з якою я розділила перший приз — статуетку. Специфіка її творів полягає в постмодерністській цитатності, що я збагнула пізніше, вчитуючись в антологію. Несподіванкою було те, що наші перші місця журі визначило заздалегідь, ще до початку фестивалю.

— Тобто вони Вас не чули не бачили, а вже визначили переможцями?
— Так, за нашими текстами. Такі умови фестивального конкурсу, такі правила. Члени журі — провідні науковці-літературознавці престижних університетів світу. Голова журі Агрон Туфа, свого часу студент Літературного інституту ім. М. Горького в Москві, а зараз професор, ректор Тиранського університету (Албанія), сказав, що коли мої вірші потрапили йому на очі, то перше його враження було: «Це футуризм! Хлєбніков!» Тобто щось модерне, свіже, несподіване. Члени журі не мали розбіжностей в оцінці творів. Це було для мене дуже дивно, я такого результату не очікувала. (Посміхається.)

— Лесю, а хто закріпив за тобою статус «кандидатки еротичних наук»?
— Брати Капранови, коли дізналися, що я захистила дисертацію з українській еротичної лірики: «Лесю, тут інших варіантів немає. Ти будеш кандидатом еротичних наук, міс Катарсис». Це був їхній жарт, вигадка, що потрапила у ЗМІ.

— Слухай, а що там із збірником «Ніч еротичної поезії non-stop»? Вона вийшла минулого року, але щось я не бачив, не читав, щоб були презентації цього збірника по Україні…
— Звичайно, презентації були. У Львові ми вже два роки на «Форумі видавців» презентуємо «Ніч еротичної поезії non-stop». Із повними залами. На жоден захід у Львові не приходить стільки людей, як на наш. Була також презентація в Дніпропетровську.

— Приходить в основному молодь?
— Ні, люди різного віку. Що мене, чесно кажучи, вражає. Бо думала, еротична поезія — це коник для молодих. Але, як виявилось, є поціновувачі таких віршів серед тих, кому за 50. Одна бабуся підійшла до мене, сказала, що вона із Кіровограда приїхала на презентацію цього збірника, щоб на всіх поетів подивитися вживу. Ще й додала, що сама пише еротичні вірші. Вона дістала файлик, в ньому були вірші, та й каже: «Мне хоть уже 75, но я ещё на этом знаюсь». (Посміхається.) Вона дала мені цей файлик, який лежить у мене як реліквія, аби наступним поколінням показати, що еротична поезія актуальна для всіх.

— І останнє питання. В чому секрет твого успіху?
— Та нема жодних секретів! Я і в житті, і в поезії така, яка є, — щира, відкрита, комунікабельна. Вважаю, що лірика — це завжди велика глибина. І велика відповідальність. Ти можеш в поезії гратися зі словом, навколо нього обводити пальцем. Але це для тебе має бути висота, до якої ти весь час маєш йти і прагнути. Головне — не гальмувати із зіркою в лобі. Коли людина починає думати про свою неповторність, а всі інші цього не помічають, то це вже перша ознака, що людина як творець вичерпалася.

Яр Левчук

«Експедиція XXI» № 11 (137) 2013

Додати відгук:

Ваш відгук: (не більш як 3500 символів. Залишилось: 3500)